 |
| Кадр з фільму Таджа О'Саллівана "The great wall" |
Стрічка ірландського режисера Таджа О’Саллівана (Tadhg O'Sullivan) «Великий мур», яку нещодавно показали на фестивалі «86» у Славутичі, – це медитативна розповідь про те, як сучасна Європа поступово фортифікується, захищаючись від чужинців. Узявши за основу фільму оповідання Кафки «При будові китайської стіни», режисер перетворив соціальний сюжет на притчу про розподіл влади в світі. KORYDOR переглянув «Великий мур» і міркує про питання, які так і не поставив фільм.
У невеличкому тексті Кафки китайський мур фігурує як уособлення влади, інструмент постійного контролю над громадянами-будівничими. Стіна покликана не стільки захищати, скільки об’єднувати – й підкорювати. Безпорадність маленької людини перед абсурдною системою, яку вона сама й створює – ключова тема творів Кафки. Режисер «Великого муру» використовує цю метафору, щоб показати, як західний світ непомітно для його мешканців перетворюється на таку закриту систему, де стіна стає новим символом влади. Голос, який озвучує уривки оповідання Кафки – єдиний, що звучить у фільмі.
 |
| Постер до фільму О'Саллівана "The great wall" |
Погляд камери незворушний і також відчужений – і чимось подібний до зображення з прикордонних камер спостережень, які з’являються в фільмі. О’Салліван знімає здалеку, з дистанції своєї інтерпретації – навіть тоді, коли фізично опиняється дуже близько до своїх героїв. Власне, самі люди цікавлять його найменше: поліцейські, біженці, протестувальники, чиновники – усі вони лише дійові особи якогось глобального сценарію, який у певний момент, здається, майже повністю перетворюється на вигадку режисера. В захопливій естетиці «Великого муру» документальні кадри стають частиною фікції. Втім, О’Салліван свідомий цього: він наголошує на важливості музики у «Великому мурі» та визнає, що в часи існування глобального медійного архіву документалісту не обов’язково навіть мати камеру – а надто, якщо йдеться про експериментальні жанри.
 |
| Кадр з фільму Таджа О'Саллівана "The great wall" |
Китайська стіна в оповіданні Кафки захищає народ від загрози з півночі – так само, як Адріанів Вал захищав римлян від кельтських племен. О’Салліван, утім, міняє місцями північ і південь у тексті нараторки – в сучасному світі загроза приходить з-за Середземного моря. Проте міфологізований образ екзотичних і небезпечних чужинців завжди буде такий самий. «Ми читаємо про них у древніх книгах, і жорстокість, властива їхній природі, змушує нас лише зітхати в мирному затінку наших дерев. На правдивих картинах наших художників ми бачимо ці відмічені прокляттям обличчя, роззявлені роти, усаджені гострими зубами щелепи, зіщулені очі, які ніби вже видивляються злодійську здобич, і пащеку, готову її пошматувати й роздробити. Якщо діти бешкетують, ми показуємо їм ці картини, й вони в сльозах кидаються нам на шию. Але більше ми нічого не знаємо про мешканців півночі. Ми їх не бачили, й живучи в своєму селі, ніколи не побачимо, навіть якщо вони на своїх диких конях, знавіснілі, мчатимуть на нас», – пише Кафка. Якщо загроза ілюзорна, навіщо потрібна стіна? «Спитай начальників».
 |
| Кадр з фільму Таджа О'Саллівана "The great wall" |
Стіна – найлегший спосіб конструювати ідентичність. Критикуючи політику Ізраїлю, Зигмунт Бауман порівнював стіни, якими країна з 2003 року відмежовується від палестинських територій, зі стінами Варшавського гетто. Нібито послуговуючись цією аналогією, О’Салліван змальовує Європу, яка перестала створювати гетто на своїх територіях, проте сама почала перетворюватись на закриту ексклюзивну спільноту з великою недовірою до будь-кого з протилежного боку стіни – справжньої чи уявної. До речі, для режисера ця історія почалася якраз із роботи в Палестині десять років тому – після подорожі туди він зрозумів, що «Ізраїль – лише частина Європи, де роблять ті самі речі, але у більш тонкий спосіб».
Спорудження Берлінської стіни стало однією з найбільш абсурдних і водночас трагічних подій європейської історії другої половини 20 століття. Її падіння було тріумфом свободи, який, однак, тривав менше, ніж стояла стіна. Серед 51 укріпленого кордону, які з’явилися в світі після Другої світової війни, майже половину побудували в період з 2000 до 2014 року, більшість із них – у мусульманських країнах, і в більшості випадків заможніші країни прагнули відговоритися від бідніших. П’ять років тому більше половини мешканців Белфаста вважали peace lines (стіни, споруджені 1969 року, які розділяли католицьке й протестантське населення) необхідними для уникнення сутичок. Що стосується біженців та мігрантів, то в Європі наразі шість країн побудували стіни на своїх кордонах для захисту від них. Остання споруда з’явилась минулого року в французькому Кале за фінансової підтримки Британії. На цьому тлі гучні заяви Дональда Трампа про побудову муру на кордоні з Мексикою звучать цілком у дусі часу.
 |
| Кадр з фільму Таджа О'Саллівана "The great wall" |
Серед цих тенденцій, утім, виразно виокремлюється властиво західне бажання відмежуватися від півдня – про які б країни не йшлося. Сплеск глобалізації після падіння Берлінського муру тепер трансформувався в бажання відокремитись – насамперед, через теракти в Америці та Європі. О’Салліван витончено показує, як прагнення до безпеки наближається до параної, як обачність перетворюється на нові й нові форми контролю, як страх призводить до ізоляції себе та інших. Як міцнішає й росте невидима кафкіанська стіна.
Деякі дослідники переконані, що час відкритих кордонів минув, і тепер питання не в тому, як позбутися стін, а як навчитися з ними жити. У «Великому мурі» відчувається ностальгія за цінностями та ідеями, які визначали Європу ще кілька років тому. Й разом із тим О’Салліван нібито повторює за Кафкою: ніхто не знає, коли почалося будівництво стін – вони, як і влада, існували завжди. Стрічка добре резонує з традиційним європейським каяттям, яке описував Поль Брюкнер. Режисер радше описує привілей належності до європейського світу як провину, адже якщо неможливо відстежити, як формувалися владні відносини в ньому, то й критикувати їх неможливо.
 |
| Кадр з фільму Таджа О'Саллівана "The great wall" |
О’Салліван обирає абстрактну форму й майстерно створює атмосферу – проте його герої також опиняються в категорії абстрактного. Йдеться насамперед про біженців – таємничу загрозу, через яку в Європі з’являються стіни. «Великий мур» лишає їх у своїх таємничій іпостасі, не розповідаючи ані про те, хто вони й звідки, ані про те, чому так прагнуть на північ. О’Салліван зображує їх безмовними об’єктами влади, як, власне, й поліцейських, які, в свою чергу, є просто виконавцями, підпорядкованими системі. Поетика «Великого муру» вимагає простоти й символічності – й тому розподіл влади всередині самої Європи або серед біженців лишається за кадром. Як і міркування про те, коли і як у цій частині світу почали з’являтися стіни.
Саме тому фільм О’Саллівана насправді має більше спільного з алегоричним і безнадійним всесвітом Кафки, ніж із реальним життям. Хоча йому, звісно, бракує кінематографічної краси – й однозначності.
